Завершити пізнавальний екскурсійний сезон 2024 студенти-географи та викладачі кафедри географії та природознавства Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника вирішили відвіданням західної частини Гологоро-Кременецького горбогірного пасма. Вранішній дрібний дощ заставив дещо підкорегувати напрям маршруту. І це рішення виявилося вдалим.
Отже першим об’єктом огляду на маршруті стала Піщана скеля, що розташована на північний захід від села Ушковичі. Тут на південному відгалуженні Гологірського пасма відслонюються вапняково-піщані морські відклади середнього міоцену.
Подальший маршрут проліг через мальовничі ландшафти на межі Гологірського пасма та Бібрського Опілля до села Свірж і знаменитого Свіржського замку. На жаль жодних вказівників чи рекламних щитів, які б інформували, що тут розташована така гарна пам’ятка архітектури побачити не вдалось. Замок можна було оглянути тільки ззовні. Він, як і навколишня територія наче створені для отримання позитивних емоцій від споглядання неповторного поєднання архітектурної пам’ятки і навколишніх ландшафтів. Правда варто було сюди завітати на тижнів два раніше, коли ще пагорби, вкриті лісом, переливалися осінніми барвами.
Перетнувши Гологірське пасмо гарною асфальтовою дорогою, заїхали у село Підгородище, яке розташоване на північному схилі пасма. Польовою дорогою через поле вийшли до початку екологічної стежки, яка веде на найвищу вершину усього Гологоро-Кременецького горбогірного пасма. Територія навколо вершини взята під охорону. Тут створено ландшафтний заказник місцевого значення «Романівський». Маркування стежки виявилось не дуже вдалим, а тому дещо корегували маршрут, повернувши на невеликий скельний останець. Пам’ятні фото на вершині, відпочинок, а тоді пошук іншого шляху для спуску.
Вирушили на спуск у південо-західному напрямку, адже саме там знаходиться найвища вершина, яка згідно сучасних космознімків і цифрових карт має висоту 482 м, тобто на 10 м вища від вершини із геодезичним знаком. А ще на вибір вплинуло те, що на карті польова дорога виводить на автотрасу південно-західніше Підгородища. Сучасні інтернет-ресурси на щастя дозволяють точно бачити своє місцезнаходження і відслідковувати маршрут. Проте на початку стрімкого спуску з’ясувалося, що польові дороги на теперішній момент являють собою двометрові яри, які у багатьох місцях перекриті стовбурами повалених вітровалами буків. Тому спуск на відтинку 300-400 метрів виявився не дуже веселим. Нижче вже з’явилась надійна польова дорога, яка вивела до автотраси поблизу сільського стадіону.
Перетнувши автобусом Гологірське пасмо у південному напрямку, у Бібрці виїхали на найкоротшу дорогу до Івано-Франківська, яка проходить через Рогатин та Галич. Загалом мандрівка виявилась різноплановою за об’єктами детального огляду та пізнавальною.
Щиро вдячний студентам за гарну поведінку, а доцентам Ірині Іванівні Закутинській та Роману Радославовичу Сливці за допомогу в організації та проведенні екскурсії. Ну і звичайно усі щиро вдячні водію пану Мирону, який вже у 40-й чи 50-й раз провіз івано-франківських географів без зайвих пригод черговим цікавим маршрутом.
